Згідно з внутрішніми домовленостями в таборі ПР, до дня інавгурації існувало табу на дискусії щодо прем’єра. Однак з нинішнього дня ці дискусії тривають, і вже наступного тижня повинні завершитися озвученням конкретного прізвища, під яке буде створено конфігурацію коаліції.

«Чітко скажу: ні до кого прем'єр-міністром не піду. Що таке до когось піти прем'єр-міністром? Це продати голоси людей. Це бути політичною повією. Я не розмінюватимуся на крісла». Арсеній Яценюк.

Цю обітницю Арсеній Яценюк дав наприкінці грудня 2009 року, коли виборча кампанія в Україні була в кульмінаційній фазі, а рейтинг самого Арсенія Петровича мав негативний (як він любить говорити) тренд, тобто - тенденцію до падіння. Тоді у грудні він озвучив ще одну важливу тезу: «Я не буду збирати тих, хто вже сьогодні є в парламенті, які пройшли всю епопею політичних зрад в Україні. Інакше вони прийдуть до мене і теж здадуть мене - навіть не сумнівайтеся. Я це все вже бачив. Це та причина, чому я сьогодні не голова парламенту. Я не гратиму за їхніми правилами».

І ще: «Я не буду об'єднуватися заради того, щоб свою "п'яту точку" посадити в будь-яке крісло. Не це мета мого життя».

З тих пір багато що змінилося. По-перше, у НСНУ раптово з’явилася золота акція на право визначати формат коаліції: оскільки без голосів «нашоукраїнців» ні бютівці, ні «регіонали» не можуть сформувати правлячий блок, соратники екс-президента почали просити то прем’єрську посаду для Віктора Ющенка, то спікерську – для Ярослава Кириленка, то прем’єрську – для… Арсенія Яценюка. Через такі пертурбації у власному житті Арсеній Петрович змінив ставлення до самого НУНС, почав знову відвідувати засідання фракції, на яких закликав до консолідації позиції блоку та висуненні єдиних умов приєднання до правлячої коаліції. В цій нелегкій справі Арсенія підтримали два депутати, котрі пройшли «всю епопею політичних зрад в Україні» - «любі друзі» Микола Мартиненко і Давид Жванія. Окремо довірливі бесіди з депутатами проводив відомий олігарх Леонід Юрашев, котрий вважається головним спонсором «фронтмена».

До останнього часу топ-менеджмент Партії регіонів досить скептично розглядав Яценюка як кандидата у прем’єри. З одного боку, він цікавий як перспективний політик, що здатен витіснити з політичного Правобережжя Юлію Тимошенко. Протягом найближчих двох років Юлія Володимирівна перебуватиме в інформаційному затінку опозиції, а прем’єр матиме можливість не виходити з-під променів телевізійних софітів. При вдалому політичному проектуванні левова частина бютівського електорату переорієнтується на «Фронт змін», а Юлія Володимирівна конкуруватиме за виборців зі «Свободою» та особисто з Іриною Фаріон.

З іншого боку, Арсеній Яценюк небезпечний для Віктора Януковича, оскільки розігравши конфлікт по осі «президент-прем’єр» та створивши у ВР велику політичну силу, Арсеній стане головним конкурентом Януковича на наступних президентських виборах. Тобто обрання Яценюка главою кабінету означає призначення головним опозиціонером на наступних парламентських і президентських виборах.

Шанси «фронтмена» на прем’єрство оцінювалися «швидше ні, ніж так», коли стала відома одна досить пікатна інформація, що стосується інвесторів «Фронту»: всупереч поширеній думці про причетність до фінансування газового бізнесмена Дмитра Фірташа, мушу спростувати цю думку. Допомагав ефірами власник «Інтера» Валерій Хорошковський, ефірами та трішки грішми – Віктор Пінчук, відомо про відчутний внесок Леоніда Юрашева. Але останнім часом з’ясувалося, що в тіні цієї кампанії залишився давній бізнес-соратник і партнер Юрашева Ринат Ахметов. Надійні інформатори стверджують, що саме Ринат Ахметов доклався до становлення цього політичного проекту, і тепер він ніби не проти, аби Арсеній очолив правлячий кабінет. Тим паче, що інвестори традиційно полюблять повертати інвестовані кошти, котрих Арсеній Петрович, за експертними оцінками, потратив близько 100 млн. дол.

Звісно, ця версія потребує ретельної перевірки часом. Та якщо вона є правдивою, то шанси Яценюка зайняти прем’єрський кабінет відчутно зростають. Але сказане зовсім не означає, що Віктор Янукович перестав прораховувати ризики від призначення Арсенія. Тим паче, що після першого туру виборів Яценюк дистанціювався від підтримки будь-кого з кандидатів, і в результаті 85% його прихильників проголосували за лідера БЮТ.

"І якщо новообраний президент, Янукович це буде чи Тимошенко, сформує парламентську більшість і запропонує мені посаду прем'єр-міністра - я готовий взяти відповідальність за зміни в країні...». Сергій Тігіпко.

Так у житті буває – хто найбільше готовий, у того найменше шансів бути обраним. Хоча Сергій Тігіпко значиться в списку трьох претендентів на прем’єрство (Тігіпко, Яценюк, Азаров), озвученим самим Януковичем, але, схоже, він потрапив туди винятково номінально, завдяки хорошому результатові на президентських виборах.

Загалом є два серйозних фактори, які унеможливлюють прем’єрство Сергія Леонідовича. Перший з них – це його бізнесове походження. Тігіпко є одним з творців групи «Приват», котра не лише стояла у витоків так званої «фантикової приватизації» (інакше кажучи – ваучерної), але й здавна конкурувала з засновниками Партії регіонів. Лідер «Привату» Ігор Коломойський для «регіоналів» в усі часи був досить серйозним подразником, а після затяжного періоду співпраці Юлії Володимирівни та Ігоря Валерійовича – особливо.

За чутками, Коломойський і нині вважає Сергія Тігіпка своєю людиною, і усіляко намагається впливати на його політичний проект. З цих міркувань віддати прем’єрське крісло «професійному комсомольцю» (а саме так за звичкою називають Сергія Леонідовича у ПР) – для Януковича означає поділитися частиною своєї перемоги з завзятим недругом. Це, звичайно, можна зробити, але незрозуміло для чого.

Другий стримуючий фактор щодо призначення Тігіпка – займана ним політична ніша. Існує легенда, що проект «Сергій Тігіпко» задумувався Юлією Тимошенко і Ігорем Коломойським як технологічний – для відтягування голосів від Віктора Януковича. Це вже друга річ, що Сергій Леонідович зміг так зформатувати свою кампанію, що перетворився на реального гравця виборчих перегонів, але практично усю кампанію він відпрацював на політичному полі Януковича. Тому віддати йому прем’єрство – означає своїми ж руками виростити собі прямого конкурента, який уже не відщипуватиме 5%-10% від рейтингу, а ділитиме його в рази.

Становище Тігіпка могло б бути кращим, якби в парламенті у нього була б група людей, що «пройшли всю епопею політичних зрад». Оскільки своєї фракції у нього немає, то він поки вимушений зосередитися на побудові своєї інформаційної імперії: інвестувати в телеканал «Тоніс», вкласти мільйонів 20-30 в інтернет-медіа, подумати про купівлю офф-лайнових видань. Тобто – докласти зусиль для становлення своєї політичної інфраструктури. Так, дивись, ще до виборів у Тігіпка з’явиться і фракція у парламенті. Але це зовсім інша історія, котра не має стосунку до нинішнього формування правлячої коаліції.

"…Это не соответствует действительности. Азаров в шутку спросил у журналистов: "Как вы считаете, я справлюсь на должности премьера?". Журналисты ответили, что справится. Азаров ответил: "Ну, тогда будем считать, что вы меня выдвинули на эту должность", - сказал пресс-секретарь Азарова.

Микола Азаров є ще одним претендентом на прем’єрську посаду. Його головна чеснота – це багаторічна відданість Януковичу. Азаров є хорошим орговиком, а тому здатен швидко підлаштувати Кабінет міністрів під виконання президентських задач. З прем’єром Азаровим глава держави може бути певен, що виконавча вертикаль працює саме на нього, а не на його політичного конкурента.

Але на цьому плюси закінчуються і починаються мінуси. Почнемо з внутрішньопартійної опозиції, яка сформувалася у ПР щодо прем’єрства Микола Азарова. Призначення Сергія Льовочкіна главою президенської адміністрації, а Азарова – главою Кабінету означатиме, що Віктор Янукович замкнув на себе всі важелі управління країною, тоді як інші групи у таборі «регіоналів» залишаться без інструментів впливу на поточну ситуацію. Навряд чи такий розклад влаштує Рината Ахметова, Бориса Колесникова, Андрія Клюєва та інших активістів ПР. Виступаючи за «регіонального» прем’єра, вони, тим не менше, прагнули б зберегти баланс сил у владі, такий самий баланс, як ми свого часу могли спостерігати при формуванні виборчого списку партії.

Крім того, економічні підходи Миколи Яновича назвати сучасними можна з певною натяжкою. Принаймні, якщо президентська команда в період кризи прагне співпрацювати з європейськими інститутами, з Міжнародним валютним фондом, то мусила б запропонувати на цю посаду людину, більш сумісну з євроінтеграцією, ніж Микола Азаров, котрий давно себе зарекомендував як прихильник протилежного економічного вектору.

Ще одним мінусом Азарова може стати його прагнення потрапити в команду Ющенка на останньому етапі Майдану. Не складно знайти відео, на якому Микола Янович вітає всіх учасників помаранчевої революції з перемогою та Новим, 2005, роком. Наскільки відомо, Азаров тоді прийшов за порадою Петра Порошенка, котрий лобіював свого давнього соратника на посаду першого віце-прем’єра в уряді Юлії Тимошенко.

Згідно з внутрішніми домовленостями в таборі ПР, до дня інавгурації існувало табу на дискусії щодо прем’єра. Однак з нинішнього дня ці дискусії тривають, і вже наступного тижня вони повинні завершитися озвученням конкретного прізвища, під яке буде створено конфігурацію коаліції. Джерела «Обозревателя» в парламенті не виключають, що партія переможців може пройти крізь так званий прем’єрський праймеріз, коли одна група ПР висуватиме свого кандидата на прем’єра, а інша намагатиметься прокатати його через брак 2-3 голосів, потім пропонуючи свою кандидатуру. Адже прем’єрська посада нині набагато цікавіша президентської, і тому кожна з груп впливу прагне виграти так званий третій тур – боротьбу за прем’єрську посаду.