Словосполучення «Помісна церква» нині у всіх на слуху. Хтось бачить у такому статусі відновлення справедливості щодо православних київської традиції, хтось — перешкоду власним політичним планам. Які ж перспективи відкриє визнання Української Помісної православної церкви з центром у Києві для звичайних віруючих і просто громадян України? Про це — наша розмова з доктором філософії, фахівцем iз історії православ'я та політології релігії, радником секретаріату Президента Олександром Саганом.

      — А що свідчить статистика про думку простих віруючих, мирян?

      — За останні 5—6 років я не бачив жодного соціологічного дослідження в Україні, в якому б домінував Московський патріархат. Наприклад, з 7 по 25 грудня 2006 р., на замовлення iнтернет-газети «Обозрeватель», такі відомі організації, як «Українське демократичне коло» та служба «Юкрейніан соціолоджі сервіс» провели загальнонаціональне соціологічне дослідження, за якого відносна більшість громадян України — 30,1 відсотка — звуть себе прихильниками УПЦ КП і лише 20,4 відсотка — УПЦ МП. Ці цифри свідчать, що значна частина православних віруючих хоча й відвідують (часто за відсутності альтернативи) храми УПЦ МП, проте своїм духовним й інституційним церковним центром бачать лише Київ.

      Для багатьох людей подібне кількісне співвідношення прихильників церков (у більшості досліджень тенденція та ж) може бути несподіваним, адже роками ЗМІ нас переконують, що УПЦ МП — найбільша церква: у ній, мовляв, зареєстровано близько одинадцяти тисяч громад, а в УПЦ КП — всього чотири тисячі (за даними на початок 2006 року). Проте такий підхід до оцінки кількості віруючих — рудимент сталінського маніпулювання свідомістю, коли був винайдений «об'єктивний» показник рівня релігійності населення. Віруючих реєстрували, ставили громаду на облік. Згодом двадцятку засновників репресували, що давало підстави знімати громаду з обліку і звітувати про зменшення релігійності населення. У всьому світі завжди рахують віруючих, а у нас — зареєстровані статути парафій. Але в одній парафії може бути двадцять осіб, а в іншій — дві тисячі. У статистиці ж в обох випадках фігуруватиме одна позиція. А скільки є парафій «паперових», зареєстрованих про всяк випадок — для претендування на ще не передане майно, не знають, напевно, і правлячі владики.

      Щодо рівня підтримки ідеї помісності в українському суспільстві є і спеціалізовані дослідження. Так, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології на грудень -2006, ідею УППЦ підтримувало 50,5 відсотка населення країни, 19,5 відсотка не визначилися щодо цього питання, 10,3 не знають, що це таке, і лише 10,7 — негативно ставляться до помiсної церкви.

      Цікаво, що в самій УПЦ МП всього 21 відсоток віруючих негативно ставляться до ідеї помiсностi. Інша справа, що вони найбільш організовані й агресивні, постійно проводять піар-кампанії для створення враження масовості. Прості віруючі, яких залучають до «хресних ходів» проти помісності православ'я, як на мене, часто і не знають, що воно таке — помісність.

      — Чи «під шумок» переговорів про Помісну церкву створено якийсь державний інформаційний центр, де кожен охочий міг би дізнатися про історію українського православ'я, пам'ятки православної культури в Україні і діаспорі?

      — На жаль, подібний державний чи громадський центр нині не створений. Існують iнтернет-сторінки окремих православних церков, читаючи які переконуєшся, що нині в Україні, на жаль, немає якоїсь єдиної чи хоча б узгодженої історії українського православ'я. Підручники та монографії з історії церкви часто дають протилежні оцінки тієї чи іншої події — в залежності від заангажованості авторів у політичні чи церковні процеси. Ось зовсім скоро УПЦ МП буде урочисто відзначати 15 років Харківського собору, оцінка якого представниками УПЦ КП та УАПЦ кардинально протилежна. І так мало не по кожній даті — маємо мінімум дві  москво- та україноцентричну, версії чи трактування. І це не дивно — навіть у рамках однієї церкви спостерігається різночитання подій. Недавній приклад — 24 січня відбувся Архієрейський Собор УПЦ МП. Проте прес-служба цієї церкви, як і деякі російські ЗМІ, вперто називає цей Собор нарадою. Так про що будуть писати історики церкви через 20 — 30 років — про Собор чи нараду?

      — Наскільки, на вашу думку, в нинішньому переговорному процесі використовується потенціал українських релігієзнавців і богословів?

      — Нині про міжправославний переговорний процес можна говорити лише у площині УПЦ МП — УАПЦ. Наскільки мені відомо, немає ніяких офіційних переговорів між Московським та Київським патрiархатами, мiж УАПЦ та УПЦ КП. Щодо спільної комісії між УАПЦ та УПЦ МП, то вона з різним статусом і різною інтенсивністю діє вже кілька років. Проте якихось особливих напрацювань цієї комісії не помітно. Не думаю, що в її учасників є якийсь брак теоретичних знань і що їм потрібні консультації релігієзнавців чи богословів. Причина, швидше, у безперспективності кулуарного вирішення глобальних проблем буття українського православ'я. Ці проблеми можуть бути вирішені, на наш погляд, лише помісним собором, коли до «врачування православ'я» буде залучено всю повноту церкви — клір та мирян. Соборноправність — давня риса Українського православ'я, завдяки якій православ'я у нас свого часу збереглося в умовах іновірного тиску.

      — Яких би ви назвали українських політологів, підкутих знаннями з історії релігій і сучасної релігійної ситуації? І чи хтось серйозно цікавиться проблемою «релігійних тріщин» у мурі державної безпеки?

      — Релігієзнавство на початку 90-х років минулого століття пережило кілька спроб ліквідації як навчального предмету у вищих навчальних закладах. Усі реформатори освіти так не любили (і справедливо!) «науковий атеїзм», що на хвилі протесту проти нього мало не виплеснули разом iз водою дитину. Адже, за такою логікою, слід було б відмінити свого часу не менш політизовані курси історії, біології. Авторитет релігієзнавства тільки відновлюється — кілька років як відкрилися релігієзнавчі спеціалізації у декількох вузах, щороку захищається десяток-півтора кандидатських і докторських дисертацій. Але для сорокасемимільйонної країни, та ще й з такою складною релігійною історією, — це надзвичайно мало. Наприклад, на всю країну є не більше 5 — 6 світських ісламознавців, які знають арабську мову. І це при тому, що у нас кількасот тисяч мусульман, а деякі джерела твердять, що й не менше мільйона. Тому не лише ерудованих у релігійних питаннях політологів, а й експертів-релігієзнавців в Україні можна перерахувати на пальцях.

      Щодо «релігійних тріщин» у мурі держбезпеки, то тут дійсно є у нас серйозні проблеми. Знаючи ситуацію зсередини, можу констатувати, що у державних органах критично не вистачає фахівців із релігійної проблематики. Робота спеціалізованого органу (Держдепартаменту чи вже зараз знову Держкомітету у справах релігій — Ред.) ось уже два роки фактично паралізована нескінченними реорганізаціями. Не краща ситуація і на місцях — у деяких облдержадміністраціях у 2005 році взагалі були ліквідовані посади відповідальних за релігійний напрямок і наразі відновлені не у всіх областях.

      Це призводить до дуже тривожної тенденції — регіоналізації державно-церковної політики. Тобто вирішення тих чи інших питань інституційного розвитку церков перебувають не у відповідності до законодавства, а залежать від конфесійних уподобань керівництва. Класичний приклад — ось уже кілька років поспіль владика Августин (УПЦ) і владика Юрій (УПЦ КП) намагаються отримати земельні ділянки для будівництва єпархіальних соборів, відповідно, у Львові та Донецьку. І кілька років вони отримують лише обіцянки. Не краща ситуація і з реституцією майна — у більшості областей храми повертають переважно УПЦ МП. Зокрема, за даними Держдепартаменту в справах релігій Мін'юсту України, станом на 1 січня 2006 року в Чернігівській області УПЦ МП передано 73 храми у власність та 186 — у використання. Усього ж ця церква на Чернігівщині має у своєму розпорядженні 364 культові споруди. Водночас, за умов майже рівної кількості вірних (згідно з соціологічними даними), УПЦ КП передано у власність 5 храмів, та ще 12 — у користування. Всього ж ця церква має у розпорядженні 36 культових споруд. Така ж тенденція і в цілому по Україні — на 1 січня 2006 року УПЦ МП отримала 3835 споруд у власність і ще 1754 — пам'яток архітектури, УПЦ КП, відповідно — 772 храми.

      Та повернiмося до національної безпеки. Розуміння того, що безпека — це не тільки танки і гармати, тим паче у наш час високих технологій, лише починає з'являтися. Дуже сподіваюся, що вже близько той час, коли до комісій із написання концепцій держбезпеки будуть включатися, окрім військових, й експерти з гуманітарних та релігійних питань. Поки що цього розуміння, на жаль, немає. Наша недбалiсть у таких питаннях сягнула того, що у Києві Палац «Україна» орендують для своїх акцій релігійні організації, які у сусідніх країнах якщо не заборонені, то перебувають під жорстким контролем спецслужб. Інший приклад — є така «цікава» організація, як ісламська партія «Хізб-ут-Тахрір» («Ісламська партія визволення»). Вона заборонена у багатьох країнах Близького Сходу, а в Криму діє на напівлегальних умовах і навіть має можливість дискутувати про питання віри на місцевому телебаченні, фактично роблячи собі рекламу.

      Слiд збагнути, що мiжконфесiйнi справи  — теж частина державної безпеки.

ДОСЬЄ «УМ»

      Олександр Саган народився 1966 року в селі Плоске на Тернопільщині. У 1990 р. закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту імені Горького. У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію «Православ'я в контексті розвитку української культури» в Інституті філософії імені Сковороди НАН України. У 2005 р. здобув ступінь доктора філософії. У 2000—2004 роках був керівником двох успішних науково-дослідних українcько-польських проектів у галузi дослідження релігії. Автор понад 100 наукових публікацій, у тому числi двох монографій: «Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан» та «Національні прояви православ'я: український аспект». Викладав у Києво-Могилянській академії та в Академії муніципального управління. Член Української асоціації релігієзнавців та Центрального правління Українського Біблійного товариства.

      У 2005-му — науковий консультант Президента України з релігійних питань . Нині — радник секретаріату Президента України.

Читайте першу також частину інтерв'ю:

Свого часу московські правителі так хотіли отримати підтвердження автокефального статусу своєї православної церкви, що не зупинялися навіть перед банальним ув'язненням східних патріархів.