Словосполучення «Помісна церква» нині у всіх на слуху. Хтось бачить у такому статусі відновлення справедливості щодо православних київської традиції, хтось — перешкоду власним політичним планам. Які ж перспективи відкриє визнання Української Помісної православної церкви з центром у Києві для звичайних віруючих і просто громадян України? Про це — наша розмова з доктором філософії, фахівцем iз історії православ'я та політології релігії, радником секретаріату Президента Олександром Саганом.

— Пане Олександре, наскільки комфортно почувається держава, де частина вчителів християнської етики й священиків у війську мріють про відтворення Російської імперії?

— М'яко кажучи — некомфортно. Можу додати, що не лише військо, але й практично всі силові структури України, її пенітенціарна система нині «окормляються» священнослужителями, для багатьох із яких ідеалом є навіть не Росія, а саме Російська імперія, а найбільшим святим — останній російський цар Микола ІІ. В умовах, коли Руська православна церква аналогічно окормляє російські силові структури та армію, а клірики УПЦ МП, при всій своїй незалежності та самостійності в управлінні, мають підкорятися стратегічним рішенням своєї патріархії, українській державі вже не до комфортності. Йдеться про виживання в умовах ідеологічного та духовного тиску, який проявляється далеко не лише в церковній площині. Наприклад, є владики, в яких слово «Україна» викликає алергію, і вони послуговуються винятково термінами «Малоросія» чи «Новоросія». Інші отці пишуть слова до гімну Російської Федерації та намагаються довести всім, і перш за все собі, що українська мова — «вигадка поляків чи зіпсована російська». Достатньо почитати «Почаевский листок», що друкується у Почаївській Лаврі, церковні газети Донецької єпархії, та деякі інші ЗМІ УПЦ Московського патрiархату. Останні президентські та парламентські вибори показали, що багаторічна антиукраїнська політика окремих кліриків цієї церкви вже приносить свої плоди.

— Чи є відповідні закони в Україні, які передбачають таку ситуацію?

— Закони, звичайно, є. Проте прецедентів щодо якихось покарань, які понесли б клірики за антиукраїнську агітацію, паплюження державних символів, розпалювання міжрелігійної і міжнаціональної ворожнечі — немає. І можу лише уявити, який шалений тиск повинен буде витримати слідчий, котрий вестиме подібну справу.

— Зараз у владних структурах багато говориться про створення Помісної церкви...

— Питання конституювання Української Помісної православної церкви (УППЦ) нині дійсно є надзвичайно популярним у нашому суспільстві. Більше того, за даними центру ім.Олександра Разумкова, у минулому році понад 33 відсотки громадян України вважали Помісність (автокефалію) одним із важливих чинників успішного розвитку країни. Проте наголошу, що навряд чи доцільно говорити про створення Помісної церкви — в такому разі мається на увазі щось, що ще треба створювати. Наразі ми маємо дві православні церкви з чітко означеним автокефальним статусом — УПЦ КП та УАПЦ i частину Руської православної церкви на теренах України з оригінальним статусом «широкої автономії» — УПЦ МП. Єдина проблема — жодна з церков не має визнання свого статусу у православному світі. А тому наразі йдеться про конституювання, тобто інституційне оформлення УППЦ та визнання світовою християнською спільнотою її автокефального статусу. На думку багатьох аналітиків, яку я поділяю, це може статися лише за умови об'єднання переважної більшості існуючих в Україні православних парафій в одну церкву.

— Чого сьогодні найбільше бракує для визнання Помісної церкви?

— Найбільше — єдності та одностайності позицій православного кліру і мирян в Україні. Проте нам треба усвідомити, що в Україні певний час буде якась частина православних віруючих, які, в силу свого виховання, звички чи переконань, не підтримають Українську помісну православну церкву. Хоча вони не будуть притіснятись. Згідно з чинним законодавством, вони вільно задовольнятимуть свої релігійні потреби.

Ще одна важлива деталь, про яку обов'язково слід сказати. Визнання УППЦ зовсім не означатиме появу якогось варіанту державної церкви, яка матиме виняткові переваги, визначатиме державно-церковні стосунки в Україні. Йдеться лише про зняття алогічного за своєю суттю протистояння між трьома гілками однієї конфесії, яке ослаблює і країну, і православ'я в цілому, все глибше заганяючи цю конфесію в кризу. Чому, наприклад, представники УПЦ МП визнають хрещення католиків, греко-католиків та деяких інших християн, які вірують у Трійцю, але не визнають хрещення, здійснене в УПЦ КП? Адже це суперечить канонам церкви. І таких прикладів можна навести багато. На жаль, протистояння між православними церквами в Україні нині перейшло межі звичайного міжцерковного конфлікту. І, за умов нинішнього наростаючого ангажування цих церков тими чи іншими політичними силами, загрожує дестабілізацією суспільства.

Ця дестабілізація декому із політиків, очевидно, дуже вигідна. А тому деінде ми чуємо критику ініціатив Президента України щодо унормування ситуації у православ'ї в Україні. При цьому підміняються поняття «втручання держави у внутрішні справи церков» і «втручання держави у діяльність церков». Перше у нас дійсно заборонене законодавством, але навряд чи якась церква може сказати, що хтось із держчиновників, як це було в радянські часи, «настійливо радить» поставити чи зняти того чи іншого клірика, прийняти необхідний владі церковний документ тощо.

Проте у другому випадку Конституція України, а це статті 35 та 102, зобов'язують державу та Президента, як гаранта Конституції, у певних, означених законом, випадках втручатися у діяльність церков аж до ініціювання судової заборони їхньої діяльності, відстоювати права і свободи віруючих. А тому проблема помісності православ'я повністю відповідає як конституційним критеріям, так і чинному законодавству щодо національної безпеки. Наприклад, Закон України «Про основи національної безпеки України» чітко вказує на релігійний аспект загроз національним інтересам і національній безпеці України (ст.7) та основні напрями державної політики з питань національної безпеки в цих питаннях (ст. 8).

На щастя, розуміння цих очевидних фактів є у багатьох наших єпископів.

З іншого боку, як історик церкви, я можу відповідально заявити, що православна традиція чітко прив'язує можливості церкви отримати автокефалію до позиції держави — світська влада повинна бути принаймні не проти цього. Фактично жодна з нинішніх помісних православних церков не отримувала автокефалію без допомоги держави. Свого часу московські правителі так хотіли отримати підтвердження автокефального статусу своєї православної церкви, що не зупинялися навіть перед банальним ув'язненням східних патріархів. Маю на увазі піврічний «домашній арешт» у Москві Константинопольського патріарха Єремії ІІ у 1588 році. Тож не дивно, що Вселенський патріарх вирішив задовольнити вимогу Бориса Годунова, і 1589 рік став переломним у розвитку Московської церкви. Нині відома активна роль президента Росії в об'єднанні Руської ПЦ та Руської православної закордонної церков. І ніхто не звинувачує Володимира Путіна у втручанні у справи церкви.

— Президент України також зустрічається з предстоятелями церков...

— Наскільки мені відомо, Президент не веде якісь спеціальні переговори з предстоятелями православних церков. Адже питання унормування буття православ'я в Україні повинні вирішувати, перш за все, самі церкви. На останніх зустрічах Президента Вiктора Ющенка із предстоятелями та єпископатом Української православної церкви (23 грудня 2006 р. — Ред.) та УПЦ Київського патріархату (12 січня 2007 р. — Ред.), окрім багатьох складних проблем реституції церковного майна, дотримання чиновниками норм чинного законодавства у сфері свободи совісті тощо, порушувалася й проблема помісності православ'я в Україні. Для зняття напруги у суспільстві, що провокується блокуванням чи захопленням храмів, нищенням церковного і державного майна, Віктор Ющенко запропонував вищій ієрархії обох церков зробити певні кроки назустріч один одному, обговорити між собою нагальні питання буття православ'я в Україні у форматі комісії, наради чи зустрічі повноважних представників. Бо той стан взаємин обох церков, який нині є, починає реально загрожувати стабільному розвиткові суспільства в цілому. Відтак було заявлено, що Президент України готовий, якщо це буде необхідно, виступити у ролі ініціатора чи посередника таких зустрічей, але без будь-якого втручання в їхній зміст.

"Значна частина православних віруючих хоча й відвідують (часто за відсутності альтернативи) храми УПЦ МП, проте своїм духовним й інституційним церковним центром бачать лише Київ". Другу частину інтерв'ю читайте тут...